пʼятниця, 5 лютого 2016 р.

Шевчук Л.Т.

Зміст науки “сакральна географія”


    Перед людством безперестанно поставали і постають запитання: у чому  полягає смисл існування людини ?  Якщо людина з самого початку своєї появи на Землі приречена на смерть, то для чого вона народжується ? Для чого потрібна земна цивілізація, якщо Земля не існуватиме вічно?
Ще в далекому минулому кращі представники роду людського намагалися знайти відповіді на ці запитання. Древні греки, Мойсей, Ісая, Конфуцій, Будда, Сократ, Паскаль, Спіноза та багато інших геніальних умів постійно замислювалися над сенсом життя.     
Ці пошуки істини, прагнення знайти виправдання існуванню людини на Землі за рахунок інших живих організмів (рослин і тварин) рано чи пізно приводили до релігії. Релігія б не існувала, якщо б не задовольняла певні потреби людини, не виконувала особливих завдань. Вона сприяла формуванню особистості, розвитку мистецтв, особливого світобачення, розвитку людства в цілому. Чимало дослідників розглядають релігію як форму суспільної свідомості. Останнім часом схиляються до думки, що релігія є однією з форм духовно-практичного освоєння світу.
У науковій літературі є дуже багато визначень  змісту поняття релігія, які суттєво відрізняються між собою. Відомий німецький філософ і соціолог, один із засновників соціології релігії М.Вебер (1864-1920) з цього приводу писав: “Дефініція того, що є релігія, не може знаходитися на початку розгляду, в крайньому випадку вона може бути в кінці як така,  що випливає з розгляду”[37]. Проте яким би визначення поняття релігії не було, яким би не було особисте ставлення дослідника до релігії, практично, всі науковці визнають її як соціальний факт, що існує у будь-якому суспільстві.
Релігія протягом багатьох віків відігравала і відігратиме величезну роль у житті людини, у розвитку суспільств, у формуванні цивілізацій. Що ж таке релігія?
Термін релігія походить від латинського слова religio - зв’язую. Звідси богослови стверджують, що релігія - це зв’язок людини з Богом.
Релігія - це комплекс явищ і об’єктів, що охоплюють такі аспекти:
1) ідеї, погляди, уявлення про Бога чи Вищі сили;
2) віру в Бога чи Вищі сили;
3) емоції людини (переживання, почуття, настрої);
4) культові дії (молитви, обряди, свята, богослужіння);
5) спосіб життя (побутові традиції, стереотипи мислення, поведінка, пости);
6) організації, що об’єднують, спрямовують і контролюють віруючих;
7)    культові споруди;
8) інфраструктурні елементи (забезпечення духовної сфери атрибутикою, видання релігійної літератури, підготовка служителів культу, розвиток спеціальних засобів інформації.

Релігія виконує такі функції:
·         Інтегративну, суть якої полягає в об’єднані людей за конфесійною приналежністю;
·         Комунікативну, яка виражає можливість спілкування людини з одновірцями, з вищими космічними силами, Богом;
·         Регулятивну, що забезпечує  поведінку людини за наперед визначеною схемою ( культові обряди, норми, вимоги та ін.)
·         Світоглядну, що дає змогу уявити свою картину світу, зокрема зрозуміти у чому сенс людського життя, перебування людини у світі.

Релігія охоплює не лише погляди, ідеї, уявлення, але й конкретні вчинки людей, їх відносини, почуття, прагнення оцінки. На особистому рівні вона концентрує зусилля для з’ясування питання: Хто я? Що було раніше? Що буде потім?
У первісних людей переважали чуттєві форми пізнання світу, від яких значно відставали абстрактне мислення і практика. Власне, чуттєвий досвід, а не реальні предмети і явища видимого об’єктивного світу, став гносеологічною причиною релігійних уявлень. Саме це зумовило конфронтацію релігії і науки, яка потребувала доказів у вигляді експериментів та практики. З плином часу ця конфронтація загострилась і охопила чотири надзвичайно важливі сфери: наукового пізнання, суспільної практики, проблем людини та суспільної теорії. Усе це привело до того, що впродовж багатьох віків релігія існувала як феноменальне явище, а науки про релігію не було.
Лише в кінці ХІХ ст. почали формуватися науки про релігію в цілому, науки про окремі релігії, а також про сакральну життєдіяльність населення.
У ХХ ст. формується географія релігії, яку сьогодні розуміють як самостійну галузь знань у системі соціальної географії, тобто як самостійну науку, що вивчає поширення релігій, їх взаємоспівіснування у конкретних геопросторово-часових координатах.
Згодом, географію релігії почали називати, відповідно до терміна, запропонованого О.І.Шаблієм у 1991 р., сакральною географією і тепер ці терміни вживаються у науковій літературі як синоніми, хоч, безумовно, між ними є певна різниця. Вона грунтується на відмінності у змісті понять релігійний і сакральний. Річ у тому, що релігія, релігійні вірування лежать в основі сакральної життєдіяльності населення. Термін сакральний в дослівному перекладі з латинського sacer означає “священний, той, що причетний до релігійного культу і ритуалу, обрядовий”. У наш час зміст цього поняття значно поглибився. У найширшому розумінні він означає внутрішній, священний, святий, потаємний, духовний, особистий світ людини, групи людей, суспільства, в якому найголовнішим у житті є взаємозв’язок, спілкування з Вищими Космічними Силами, Світовим Розумом, Богом. Якщо зміст поняття релігійний в своїй основі містить ставлення людини до Бога, означає віру в нього, релігійну поведінку людини на Землі, а також ставлення Бога до людини, але переважно в рамках конкретної конфесії, то зміст поняття сакральний вміщує в собі все це у якнайширшому смислі: ще не було релігій з їх постулатами і нормами, але вже існував сакральний світ людини, етносу. Зміст поняття сакральний охоплює також систему відносин між людиною, групою людей, суспільством і священним – найвищими цінностями, які завжди виявляються як дивовижна заповітна сокровенна таємниця. Поняття сакральний в сучасному суспільстві доповнюється й тим, що взаємозв’язок людини  з Богом виявляється не тільки як Божа благодать для кожного, але й як всебічна  допомога  через посередництво Церкви завдяки її соціальній доктрині. У багатьох випадках Церква, вірні надають мирянам цю допомогу, не афішуючи свою діяльність, розцінюючи її як внутрішню,  тобто сакральну потребу. Така діяльність останніми роками набула масового характеру. Досить сказати, що Україна постійно одержує гуманітарну допомогу від різних Церков світу. При Церквах України вже також функціонують місіонерські товариства.
Цей перший аспект розширення змісту поняття сакральний у порівнянні з терміном релігійний доповнюється другим, суть якого полягає ось у чому: реалізація взаємозв’язків і спілкування, осмислення внутрішнього, потаємного, сокровенного світу можливі в процесі особливої життєдіяльності, яка є завжди індивідуальною (навіть віруючі однієї конфесії мають різний сакральний світ, а різні Церкви мають власну соціальну доктрину). Така життєдіяльність і називається сакральною. Отже, в такому плані зміст поняття сакральний є дещо ширший, ніж зміст поняття релігійний, тобто релігійний можна вважати ядром сакрального, хоч у сучасній науковій літературі дуже часто поняття релігійний і сакральний вживаються як тотожні. Отже, із сказаного випливає, що сакральна географія порівняно з географією релігії повинна мати дещо ширший предмет дослідження.
Перед тим, як визначити предмет і об’єкт дослідження сакральної географії варто зупинитися на доказах географічності сакральної, у тому числі й релігійної сфери. З погляду сучасної   географічної науки це достатньо розроблено О.І. Шаблієм та О.І. Вісьтак[1], які  обгрунтовують географічність релігійної сфери у таких аспектах:
а) розміщення та поширення релігійних вірувань і відповідних їм інституцій;
б) наявність геопросторових “фокусів” (“ядер”) релігійного життя та діяльності, які стягують до себе міграційні потоки віруючих паломників і рекреантів (так звані святі місця; апостольскі столиці; місця знаходження чудотворних ікон чи образів  наприклад, “ікона Божої Матері у Ченстохові” у Польщі; місця прояву “небесних чудес”, як це було у с.Грушеві на Львівщині наприкінці 80-х років тощо);
г) розвиток територіальної сакральної інфраструктури, яка забезпечує духовну сферу послугами (виробництво церковного начиння та одягу, видання релігійної літератури і релігійне мистецтво, зокрема, малювання ікон; підготовка служителів культу - осіб духовного сану; створення, розвиток та впровадження спеціальних засобів масової інформації, тощо);
д) залежність територіальної диференціації релігійного життя і діяльності від геопросторових відмінностей в демографічній та природно-географічній обстановці.
З позиції релігійної людини географічність сакральної сфери чи не найповніше обгрунтовує історик релігії Мірча Еліаде (1907-1986), який у своїй надзвичайно цікавій праці “Священне і мирське”, опублікованій вперше у 1957р., наводить численні приклади онтологічності простору в релігії. Узагальнюючи свої спостереження, він дійшов таких висновків: “Для релігійної людини простір неоднорідний: в ньому багато розривів, розломів; одні частини простору якісно відрізняються від інших. …Є простори священні, і є інші простори, неосвячені, в яких нібито немає ні структури, ні змісту, одним словом аморфні. …Прояв священного онтологічно сотворяє світ. …Світ піддається сприйняттю як світ, як Космос, лише настільки, наскільки він відкривається як світ священний. Усякий світ є творіння Богів…, …релігійна людина може жити лише у священному світі, тому що тільки такий світ бере участь у бутті, тобто існує реально”[2]. Іншими словами, Мірча Еліаде наголошує, що релігійна людина не може не мати власного, особливого, ставлення до простору, без цього її сакральна життєдіяльність неможлива. А саме географію, за словами відомого німецького географа Вольфганга Хартке, цікавить простір, місце, границі і межі. 
Об’єктом вивчення сакральної географії є людина, її сакральний світ та релігійна поведінка, соціальне середовище і релігійні організації, природне та соціальне середовище й культові місця, природне і соціальне середовище та культові споруди, соціальна доктрина Церкви тощо - тобто геопросторові форми сакральних елементів, у тому числі елементів релігії як комплексу об’єктів і явищ, їх міфології, змісту, генезису, динаміки, факторів і законів формування й функціонування. На думку О.І Шаблія можна стверджувати реальність існування  глобально-ареальних та елементарних форм, тобто мікроформ (наприклад, територія церковної парафії), між якими містяться перехідні форми, зокрема й регіональні. Він вважає, що зміст цих форм визначається територіальними сакральними системами (ТСС). За О.І.Шаблієм, в ідеальному порядку до складу таких систем входять: а) функціональне ядро – сукупність закладів, які здійснюють головну функцію системи – надання релігійних послуг населенню (церкви, монастирі, лаври); б) сукупність закладів та підприємств релігійної інфраструктури; в) сукупність закладів і підприємств, що виконують периферійні функції стосовно ядра системи (церковні школи, шпиталі та ін.); г) сукупність закладів та інституцій управління релігійним життям і діяльністю[3].
Аспектом дослідження даної науки є територіальні особливості розвитку і функціонування об’єкту сакральної географії.
Найважливішим методом дослідження в сакральній географії є геометод, а також низка методів, які використовуються в інших науках (зокрема, картографічні, моделювання, статистичні, соціологічні).
Метою дослідження сакральної географії є виявлення територіальних закономірностей та особливостей територіальної організації релігії як комплексу явищ і об’єктів.
Для досягнення цієї мети найперше треба розв'язати такі завдання:
·       виявити причини і фактори поширення тієї чи іншої релігії в межах конкретної держави, у світі в цілому;
·       з'ясувати закономірності розподілу культових споруд по території;
·       вивчити вплив релігійних вірувань на спосіб життя різних соціальних верств населення;
·       визначити особливості релігійної поведінки людей;
·       дослідити роль релігії у формуванні суспільного розуму і суспільного інтелекту на конкретній території;
·       вивчити вплив міжконфесійної ситуації на розвиток продуктивних сил, на динаміку соціальних процесів;
·       дослідити регіональні і конфесійні особливості соціальної доктрини Церкви та їх вплив на рівень життя населення.
Одним із найважливіших завдань сакральної географії, як вважає О.І.Шаблій, є обгрунтування системи чинників розвитку і геопросторової організації територіальних сакральних систем; виявлення та обгрунтування законів і закономірностей їх формування, функціонування, структури й відповідності, розробка понятійно-термінологічного апарату.
Предмет сакральної географії - територіальна організація сакральної життєдіяльності людини, релігійної групи людей, країни, групи країн, світу та її вплив на територіальну організацію суспільства в цілому.
Як і будь-яка інша самостійна наука, сакральна географія виконує численні функції, найважливішою з яких є загальноосвітня. Сакральна географія допомагає зрозуміти особливості світогляду різних людей, спільностей, націй в різних державах і на основі цього формувати власний світогляд, створювати свою картину світу.
Іншою надзвичайно важливою функцією є виховна. Маючи сакрально-географічні знання, людина може свідомо регулювати свої відносини з людьми різних вірувань, конфесій, розвивати у собі толерантність, тобто терпимість, уміння поважати інші погляди тощо.
Отже, сакральна географія – це самостійна галузь знань, яка має власний об’єкт, аспект, мету, завдання дослідження, а значить і предмет вивчення. Як і кожна самостійна наука, вона виконує низку функцій, необхідних і корисних для суспільства.




______________________
Примітка. Наведений вище текст взято з навчального посібника «Шевчук Л.Т. Сакральна географія. - Львів: Світ, 1999. - 160 с.»




[1] Шаблий О.И., Висьтак А.И. Сакральная география: становление и проблемы развития // Тез.докл. “Проблемы территориальной организации общества”. – Пермь, 1993.
[2] Элиаде М. Священное и мирское / Пер. с фр., предисл. и коммент. Н.К.Гарбовского. – М.: Издательство Московского университета, 1994. – 144 с.
[3] Соціально-економічна географія України / За ред. О.І.Шаблія. – Львів: Світ, 1994. – С. 423-443.

вівторок, 2 лютого 2016 р.

                                                     Любов Шевчук


САКРАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ: РОЛЬ У ФОРМУВАННІ
ТА РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ

В процесі життєдіяльності сучасної цивілізації викристалізувалися два способи перебування Людини у Світі – священний і мирський (світський). Священний спосіб життя передбачає ставлення людини, суспільства до навколишнього світу як до священного. Таке сприйняття світу є глибоко сакральним, благоговійним, воно характеризується релігійним підходом до простору, часу, до власного житла, до окремих елементів простору і, по суті, є освяченням самого життя, усіх життєвих функцій (роботи, харчування,  сексу тощо), є таїнством. Мирський, або світський спосіб життя трактує життєдіяльність як сукупність фізіологічних актів, тобто актів, позбавлених духовної значущості і зведених до власне людських дій.
За словами відомого історика релігії Мірчі Еліаде, священне і мирське – це два способи буття у світі, дві ситуації існування, що приймаються людством у ході історії. Вони цікаві не тільки як об’єкт  історичних, соціологічних і етнографічних досліджень, але й викликають інтерес у філософів і тих дослідників, які намагаються пізнати можливі масштаби людського існування.
Ці два способи буття також надзвичайно цікаві з погляду географії. Якщо мирський спосіб життя досліджений географічною наукою у різних аспектах, то вивчення священного способу перебуває в стадії становлення.
Дослідження священного способу життя людини, суспільства в просторовому аспекті і є одним із завдань сакральної географії.
Це завдання надзвичайно складне хоча б тому, що священне певною мірою присутнє і в мирському. Адже немає людей-атеїстів у повному розумінні цього слова. Щоб побудувати  сучасний мирський світ людина зруйнувала святість світу, в якому жили її предки, проте поведінка предків проступає з найпотаємніших глибин душі сучасної людини у вигляді обрядів, дій у процесі життєдіяльності. Це завдання є складним ще й тому, що священне, накладаючись на мирське, суттєво впливає на територіальну організацію суспільства. Своєю чергою мирське, накладаючись на священне, приводить до зміни сакрального світу людини, суспільства, зумовлюючи трансформацію культів, зміну релігійних доктрин, перебудову світосприйняття в цілому.
Сакральний світ людини, релігія, священне світосприйняття є феноменом сучасної цивілізації Землі, який заслуговує на увагу фахівців багатьох галузей знань, у тому числі й сакральної географії.
У 1999 році опублікований навчальний посібник автора цієї статті “Сакральна географія”, який рекомендований Міністерством освіти України для студентів географічних, філософських та інших факультетів вузів, викладачів, учителів, спеціалістів, які цікавляться особливостями сакральної життєдіяльності населення, релігійних вірувань у різних місцях геопростору і займаються конструюванням території, оптимальної для життєдіяльності людини. У навчальному посібнику висвітлені сучасні теоретичні і практичні проблеми сакральної географії, зроблено спробу адекватно відобразити регіональні аспекти взаємозв’язків “людина - релігія” та “суспільство - релігія”. У згаданому навчальному посібнику зроблена спроба розкрити особливості територіальної організації сакральної життєдіяльності людини, суспільства.
В сучасних умовах десакралізації суспільства  постановка питань у зазначеному вище контексті є надзвичайно важливою хоча б тому, що як зазначив М. Еліаде, процес руйнації святості людського буття не раз приводив до виникнення “гібридних форм дешевої магії з мавп’ячою релігією”. Тільки знання  всіх тонкощів територіальної організації сакральної життєдіяльності може суттєво допомогти людині сформувати власний світогляд, зробити правильний вибір у житті щодо священного і мирського.
Про унікальну роль релігії в суспільному житті сказано немало. Проте час від часу знову і знову постає запитання: чому людині потрібна релігія ? Чи всі філософські питання земного буття людства вирішуються за допомогою релігії ? Чи всі люди вірять у Бога ? Що означає віра в Бога ?
Інститут філософії НАН України провів соціологічне опитування у Закарпатській, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській та Київській областях. На запитання “Чи вірите ви в Бога ?” – ствердно відповіли 68, 4% опитаних; негативно – 9, 6%; 10,5% вірять у надприродні сили, стільки ж - вагаються між релігійною вірою і невір’ям. Понад половину опитаних сповідаються і причащаються, а 47% - ні. 40% опитаних систематично моляться; 21, 6% - інколи; 13,3% - під час відвідування храму; 19,6% - ніколи не моляться.
Систематично відвідують храми 12,8% опитаних; щотижня – 21,6%; тільки в дні великих релігійних свят – 42% і 22,5 % зовсім не відвідують. Регулярно підтримує церкву матеріально і зовсім не підтримує приблизно однакова кількість респондентів – 24% і 25% відповідно. Ще 30% робить пожертви, відвідуючи храми під час великих релігійних свят. Кожний п’ятий звертається до релігійної громади із своїми проблемами, третина – за потреби відзначити драматичну подію у свому житті або в житті рідних і близьких, а 18,3% ніколи не звертаються до громади.
Тоталітарний режим за радянських часів знецінив найвищі людські цінності, у тому числі й людське життя, витравив із свідомості людей надію, спустошив душі. Тепер ситуація кардинально змінюється, про що свідчив приїзд Святійшого Отця Івана Павла ІІ в Україну, який закликав всіх людей на планеті Земля до миру і злагоди. Його благородна місія дозволяла і зараз дозволяє покладати надію на швидкий прогрес розвитку суспільства завдяки переоцінці ставлення населення Землі до релігії.
Отже, сакральна географія – наука, яка вкрай потрібна сучасному суспільству: тільки завдяки її знанням можна побудувати самостійну не тільки в політичному, але й у духовному плані державу, виховати морально стійке і духовно багате молоде покоління, якому жити й творити у ХХІ ст.
Сакральна географія  – відносно молода самостійна галузь знань. У пропонованому посібнику ці знання  подані в обсязі, що сприятиме не тільки формуванню повноцінного світогляду, але й оцінці власної і суспільної сакрально-географічної поведінки та ролі релігійної сфери в суспільній життєдіяльності в конкретних геопросторово-часових координатах.